1.
Якщо зірвати декорації,
Не зважати на грим і дим,
Анулювати реформи і реформацію,
Накласти вето на Прокруста, прокрастинацію,
Не намагатися бути
Ні вічно п'яним, ні молодим -
За килимами спалень радянських,
За стінами офісних кліток, вбиралень, дитячих, кухонь, хлівів
Проступить раптом панно гігантське
Біле-біле, як спокій гренландських льодовиків.
А на ньому - ні слова, ні жесту,
Ні клякси, ні букви -
Ні хоча б чогось, щоби вмістилось
В нормальні людські слова!
Чухали лисину вчені,
попивали воду зі ступи -
І називали, називали, називали -
Те, що завжди поруч -
І чого неначе й нема.
2.
Якою волею випАдку
Ти тут на гребені подій?
Чиє перо графить розкладки
Людиноднів, годинодій?
І ненароком може статись,
Що з'їдуть покручі осей,
Зірвуться ланци і канати
Віроослів, святосмертей….
Твоя личина - випадковість,
Основи світу - гра тіней!
Хитка тремтлива невагомість -
Фундамент важкості речей.
І навіть дівчинка на кулі
Не впевнена, впаде чи ні,
Майбутні яви чи минулі -
Лише півкола на воді.
І світ рябить, не кам'яніє
Не знає твердості факір,
Що крутить факелом, як вміє,
Засліплюючи зблиском зір.
3.
Сну серпанкові сіті -
Кліті для душ амфібій -
Виростуть в небо чадом,
Криком червоних лілій.
Тихо ступай, щоб кроком
Не розбудити бога,
Минулорічним вроком
Димно чипить тринога.
Піфія зовсім п'яна
Липко римує строфи
Серце твоє мов рана
Руки твої Голгофа
І не податись в землі
Обітовані старцем
Сиза правічна темінь
Пряно хихоче - здайся
Не залишилось звуку
Впертися в небо герцем
Пісня твоя розпука
Ранок твій натщесерце
Але іскряться ритми
Нечарівним кресалом
Точаться сни і битви
Твій добровільний слалом.
4.
Прокинься, повішений боже,
Бо крони сталево шурхочуть,
І вітер зриває лахміття
З ключиць півзотлілого ранку.
Крайнебо набухло чумою,
Кривавий випльовує згусток
Недоль, колесованих часом,
Під ноги високим естетам,
А ти все дрімаєш, як лантух,
Як міх непотрібної січки,
І змісти високі читаєш
Зі стін нужників привокзальних.
Чи лінь тобі може, небоже,
Із дерева свого постати,
Бо ложка борщу і горілка -
Це те, що зовуть людським щастям?
Здійснися, повішений боже,
Роздмухай багаття із твані -
І ревом тріумфу розтрісне
Вселенна твойого вогню,
Спружинять тоді каруселі,
Зійде карнавал винорадний
На землю, що в неї ти щедро
Вдихнув свій розбуджений дух!
5.
Тиша тишею - навіть чути
Скрегіт грізний судного дня.
Вбрана в лик порностар Данути,
Пандора ввозить своє надбання.
Чорна скринька в залі, панове!
Тож увага, любі знавці:
Хто наважиться із любови
Взяти з посагом діву в жінки?
Джентельмени кружляли ласо
Довкруг гості, неначе пси
Зголоднілі, що чують м'ясо,
Та бояться хребтом мітли.
Лиш один сказав - я готовий!
Діву й посаг радо прийму!
І заплескали, мов героєві,
Фанфарони тоді йому.
Лиш опівночі, вставши з ложа,
Скриньку з посагом відчинив -
А на дні її кілька ложок,
Хвіст від вобли й марнота днів.
А Пандора лежить розхвацько,
Водить свічкою по стегну -
Кажуть, ти у нас навіть батько?
Не Махно - то хоча б для сну?
Світлофори блищали п'яно
В завітринений горизонт -
Кажуть, в кожного в серці рана
Від землі до самих зірок.
І печінку, і навіть нирки
Вирвав Данко, йдучи в народ,
Сизі скроні його прогіркли,
Вкрився пилом старий десктоп.
По руках! – сказав, - хай же буде
Вірі віра, а червам твань!
І, зірвавши постер Данути,
На дрова він пустив диван.
6.
Коли сатири танцювали
На шкірі вбитого мене,
Якісь небачені лекала
Плели вузлисте макраме
Крихких надій, і розсипалась
Ця карусель, немов кришталь
Щербатих чашок з-під масали,
Шофару ріг тризвучив вдаль.
Бо на кістках одвіку танці
Найвеселіші і палкі,
Земля двигтить вузлами станцій
І обіймає навідріз.
Іржуть сатири, п'яно грають
На флейтах схиблених шулік,
І гільйотинно вечір крає
Межу на серці просторік.
7.
Опівночі на березі Дунаю
Ізіда скинула свою вуаль.
І була б ця подія епохальною,
Якби розкрилась істини скрижаль.
Святенники й буденники з журфаку
Старались фіксувати цей момент,
Із кадру вирізаючи всі факи,
Котрі псували строгий монумент.
Ізіда позувала неохоче,
Приховуючи профілем провал
Не-вилиць і не-брів
Не чорнооких,
Невідображень несвоїх дзеркал.
Прорив не стався -
Істина мовчала
Несказаним проваллям із глибин,
Нещасні все шукали ще лекала,
Щоб рихтувати хоч якийсь там грим!
Шумів Дунай, не втомлювались води
Нести всю важкість істин за віки!
Ізіди пісня лилась крізь негоду,
Лякались простодушні рибаки.
8.
Не називай!
Назвеш - і буде світ.
Яким його до столу ти запросиш?
В який гранчак розлиєш свій привіт
На радість розтелепним листоношам?
Не тикай пальцем в небо -
Бо персти старих богів
Цих жартиків не люблять,
Плащі замшілі сизих лихоліть
Не одного адама вже голублять.
Ти будь як риба, мудра і німа,
Котра лиш тільки рота відкриває,
Щоби сказати в товщ води «не два» -
І знову у безодню запірнає.
9.
Замшілі брили відкидують довгі тіні,
Снів шурховіття зав'язло в веригах днів.
В білому, ніби Чумацький шлях, паланкіні
Заза в'їжджає у місто почесних скопців.
Привчений раб відкидає важку завісу,
Здиблений люд онанує на велич слів.
Піниться натовп, і Заза кричить - до біса!
Це монастир чи сяке-таке місто гріхів?
Одяг скидайте, плететься хай словом і ділом
В оргіастичних узорах розбурхана чернь,
Силою повнячись! І не каструє Даліла
Свого Самсона, зливаючи сім'я на дерн.
Денно і нощно злягалося небо з землею,
Сонми галактик вкидаючи в сіті орбіт -
Іноді воля сягає свого апогею,
В час опівнічний хитнувши усталений світ.
Втомлена Заза зомліло приплющить очі,
Стихлі раби вже готують її паланкін…
В'ється дорога попереду надто жіноча,
Щоби уникнути непередбачених змін.
10.
Парує свіжозорена рілля,
Пульсує світ серпанком рудоликим -
На вістрі голки всесвітів мільярд
Готовий вирватись на волю згуком диким!
Розфарбувати безмір з наготи
На полотнищі вирвища алюзій,
Вростати у пульсацію строфи,
Сплітати танго в пестощах дифузій -
Радій, творець, танцюючи у яв
Із кожного осердя без останку,
Хай править свято сонмище роззяв
Всю гаряч дня замішуючи в ранках!
11.
Безумна хмара… Для людей – почвара,
Поетам - лиш хмарина у штанах,
Що не шукає вічності на шару,
На кожеш мат даруючи свій шах.
Монах чи блазень, геній чи розпутник,
Юродивий пилюжних перехресть,
Немов конверт розкриє світ майбутніх
Повітряно безплотних стюардес.
І заірже, мов кінь, квазікультурно,
У пальцях розминаючи дрібки
Поїдків вбохих. Тут бувала урна -
Якісь демократичні голоси
Не волевиявились. Ох, яка ж бо скрута,
Що править бал кастрований народ -
Навіть замшіла порностар Данута
Не помістить оце собі у рот!
Щоби піднятись над культурним пластом,
Потрібен гумор - ну і щось там ще.
Гули гудьма всі ангельські кадастри,
Розрихлюючи карму знака зе
А він сидів. Посеред перехрестя.
Напівнагий і «ніби вже туди».
Балакала надязиката хвеська
Закашлявшись від власної слини.
12.
Будь собою… А ким із себе?
Цілувати Пана чи Феба,
Розплітати думки чи коси,
Відкривати землі - чи стоси
Піни днів? За одного - десять.
Тут цінують не тих, хто пестить
І марнують, хто платить часом
За булав гільйотинний насип.
А собою - і світ троїться,
Розповзається в миті й лиця -
Не впіймаєш ні сенс, ні відлік,
Лиш брутально-відвертий відмах -
І розкриється твань тхонічна
У містеріях і обличчях,
Тільки згадки спрокволий сполох
Нагадає, що час додому.
Але стежки рознесла буря,
Давній герць вояків гартує!
Тож - собою - чи водночасся
Охопити безодню вдасться?
13.
Шамотна тиша, І долоней ніша
Так миротворно точить молитви,
За міріади скреготів любіша
Мені ця пісня звуконаготи.
Повіки опускаються все нижче,
Спадаючи вуаллю видозмін,
Тасуючи мов карти сонм облич, я
Не можу зупинитись ні на чім.
Вкидаю в скриньку здобутків уяви
Ці пазли від торішнього «не-я».
Навшпиньках танцюватимуть любави,
Щоби не ворохобилась земля.
Я виплету із порухів незримих
Ліанно-тонконитяне панно,
Щоб тишу вузлувати невловиму,
Даруючи чудним химерам тло.
14.
Коли душа наповнена, мов чаша,
Що розливає море безбереге,
А пантеони стали на сторожі
Замшілих істин згірклої епохи,
І хвиля б'ється в сизу твердь прибоєм,
Розсиплеться іскристо-білим сміхом,
Щоб стіни розступились лабіринту
Перед некоронованим пророком.
В стихії танцю - вітролистий помах
Сріблисто непокірної шаблюки,
Щоб чаша дня краї переливала
За безмір обріїв незвідано-незнаних!
